Ідеали партії “ТРИБУНАЛ”

Екологія душі у вимірі україноцентрізму.

Те, що повинно бути у центрі уваги, прагнень та сподівань кожного справжнього патріота України.

1. Незалежність і соборність України.

Кожен справжній патріот України знає, про що йде мова, коли кажуть про незалежність його держави. Це та, справжня незалежність, про яку століттями мріяли покоління волелюбних українців. Вони бажали процвітання та добробуту людям, що мешкали на цій квітучій, але багатостраждальній землі. Народові України. І вважали, що саме за умови здобуття незалежності можна буде побудувати для всіх справді щасливе життя.

Минуло більше двадцяти років з того часу, як незалежність України була декларована на законодавчому рівні. Але справжньої незалежності, на жаль, не здобуто до цього часу. Україною керували з Росії, надаючи енергоносії, тепер нею керують з Заходу, позичаючи гроші. Здобуття справжньої незалежності — прагнення та мета патріотів сьогодення. Саме така незалежність держави — мета партії “ТРИБУНАЛ”.

Соборність — це те, що сьогодні громадяни України захищають зі зброєю в руках у східних областях України. Там, де вирішується не доля окремого регіону під загальною назвою “Донбас”, а подальша доля соборності усієї Української держави. Ціною смерті та крові багатьох наших співвітчизників зупинена навала зрадників української державності та їх хазяїв — російських шовіністів, що прагнули повернути свій вплив на “молодшого брата” та  нахабно і брутально захопити південні області України, як до того було загарбано Крим. Лише ціною відчайдушних зусиль кращих представників української нації було покладено край спробам сепаратистів розвалити нашу державу. І багато її синів та дочок поклали душу та тіло своє за соборність нашої держави. Але цього при рішучих діях уряду можна було уникнути! Не допустити подібного у майбутньому — завдання як уряду, так і пересічних громадян України, котрі не повинні бути байдужими, коли відбуваються спроби розвалити країну. Якими б гаслами це не прикривалося!

Консолідуючим фактором соборності в Україні виступають міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації, корінних народів, національних меншин. Збереження одного з найсуттєвіших надбань новітньої суверенної України – міжнаціональної злагоди – є не тільки веління часу, але й запорукою соборного існування держави і надалі.

2. Політична та духовна єдність українського народу. Саме ця єдність нації повинна стати запорукою подальшої побудови незалежної та щасливої України.
   На жаль, у нас дуже багато сказано про потребу єднання і явно замало робиться для її досягнення. Досягти єдності народу в справі національного державотворення неможливо без єдності політичного проводу. Це обов’язково мусить бути єдність організаційна та єдність у вирішенні пріоритетних державних питань. Зараз такої єдності немає. Багатопартійна політична система  сучасної України, попри свою демократичність, для держави по суті шкідлива. Вона є досить неефективною та шкідливою насамперед тому, що виступає чинником, який сприяє роз’єднаності українського народу у всіх сферах політичного, економічного, духовного життя країни. Справжні патріоти України повинні об’єднуватися у великі партійні блоки заради її майбутнього.

Духовна єдність народу можлива тільки при наявності  національної ідеї, довкола якої люди могли б і хотіли б згуртуватися, щоб втілити її в життя. Національні лідери, національно свідома еліта мають бути тією державотворчою силою, спроможного згуртувати всіх громадян України навколо цієї національної ідеї. Об’єднати націю – означає здолати існуюче ділення суспільства. Кожна соціальна група має свої інтереси, які часто не збігаються з інтересами інших груп. Знайти рівнодіючу цих інтересів, вивести з них загально-народний інтерес й оформити його привабливу ідею, в реалізації якої були б зацікавлені всі або більшість членів суспільства, – ось головне завдання політиків, які претендують на роль національних лідерів.

 

3. Національна ідентичність і гідність Людини. Те що трапилось внаслідок експансії Росії на Сході України, можна віднести до тих історичних подій, котрі якщо і трапляються в історії, але не часто. Саме завдяки (як це не дивно) безчесній та хамській поведінці “старшого брата” виникло те, чого не спостерігалося до того на теренах начебто незалежної України: української нації. Саме неприкрита агресія з боку колишніх союзників несподівано сприяла появі та згуртуванню української нації. Сьогодні кожен справжній громадянин України, не залежно від його національності, відчуває себе її невід’ємною частиною. І так буде завжди. А Революція Гідності самою своєю назвою пояснює, за що боролися у цій революції її активні учасники. Але їх мета ще далеко не досягнута. Гідність та повагу до себе з боку ворогів України — зовнішніх та внутрішніх — ще треба вибивати та виборювати як на фронті, так і в тилу. Активна участь у цій боротьбі — ось єдиний шлях до перемоги. Активна громадська позиція, непідкупність, небайдужість до того, що відбувається в державі, підтримка патріотичних сил — ось дієва політична зброя сьогодення в Україні.

 

4. Волелюбність життєдіяльності Нації. Українці неодноразово у своїй історії являли високодуховні приклади своєї волелюбності. Свою волю народ України здобував ціною великої крові. Здавалося б, вже давно та повною мірою воля народу та незалежність країни цією кров’ю оплачені. Проте, як ми з сумом бачимо, ця величезна плата виявилася не повною. І навіть у нинішній, начебто освічений час, сьогодні – нація вимушена платити за свою незалежність та волю вирішувати питання свого внутрішнього життя як і століття тому – кров’ю кращих своїх синів та дочок. Але навіть це не зменшує волелюбності нації, її прагнення до свободи. На місце загиблих стають нові патріоти, яких підіймають та закликають до бою високі приклади та жертви попередніх героїв. Забувати та не шанувати цих людей, які не пошкодували найдорожчого — здоров’я та навіть життя на шляху до загальної перемоги — зраджувати себе.

 

5. Помісність Української Церкви (єдина). В Україні законодавчо закріплена свобода віросповідання. Усі положення регламентуються Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Але цей Закон не вирішує важливого питання, котре виникло в Україні майже з моменту проголошення Незалежності — питання соборності української церкви.

Після прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року рішення про проголошення України незалежною державою, за ініціативою митрополита Філарета 1 – 3 листопада 1991 року відбувся Всеукраїнський Маєтний Собор УПЦ, що одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалії Української Православної Церкви. Собор звернувся до Патріарха Алексія II і єпископату Російської Православної Церкви з цим рішенням, але Архієрейський Собор РПЦ, що проходив 1 – 2 квітня 1992 року, відмовив надати Українській Православній Церкві автокефалію.

Незалежності УПЦ не отримала. Москва у своєму бажанні і надалі диктувати свою волю українському народові просто не бажала надати незалежність також і Українській Церкві. Це була своєрідна помста за відокремлення України та проголошення її незалежності. Українська Церква самостійно відокремилася від Москви та вибрала собі свого Патріарха. Тоді за вказівкою Патріарха Алексія II в Харкові був скликаний ” собор”, який незаконно обрав ще одного митрополита Київського. Діяли по сценарію 1918 року, коли “вибирали” так само і там само самозваний більшовицький уряд України. УПЦ на території України було розколото…

Розкол, якщо так можна казати про виниклу ситуацію, триває і досі. Проте приходи УПЦ Київського патріархату та їх паства не зменшуються, а навпаки — ростуть. Свідомість людей перемагає. Так, у грудні 2006 року в столиці України Києві 52 %% опитаних віднесло себе до Київського Патріархату і тільки 8 %% – до Московського. Процес “демосковізації” церкви триває і досі.

На жаль, і дотепер проблема соборності української церкви, покликаної виступати впливовим чинником духовної єдності суспільства, залишається дуже гострою. Без її розв’язання буде залишатися потенційна небезпека «розлому» українства за конфесійною ознакою. Пріоритет національних інтересів у духовно-релігійній сфері має реалізуватися шляхом вироблення дійового суспільного механізму забезпечення цивілізованого функціонування релігійних організацій у поліконфесійному просторі. Але головний чинник вирішення цього питання — рішення вірян.

6. Єдинодержавність Української мови. Це те, про що казалося, писалося та що було своєрідним “політичним крамом” ось вже стільки років з дня проголошення незалежності. А мусило бути проголошено з першого дня незалежного Української Державності. Лише підробленою, проголошеною, але не справжньою Незалежністю України можна пояснити те, що про статус державної мови чи її дублювання (!?) російською мовою до цього часу сперечаються політики. Якщо є держава, то і мова цієї держави повинна бути мовою більшості її громадян, котрі віками мешкали на її території. Усі інші мови — привнесені. Будь то російська, польська чи угорська, румунська та німецька, грецька і болгарська, та багато інших в Україні. І “мовного” питання навіть бути не може. Якщо в Австро-Угорщині мовою єднання була німецька, в СРСР – російська, то в Україні саме мова українська і є  державною мовою єднання. Бажають того чи ні російські посіпаки.  Але вкрай важливо, щоб свою мову поважали українці. Та спілкувалися саме нею, а не на невідомо якому суржику з вживанням мішки українських слів зі словами російськими, німецькими, угорськими, англійськими та іншими. Що, на жаль, ми спостерігаємо дуже часто. Як на Заході, так і на сході України. Проте це має своє пояснення: бо за підрахунками істориків, спроби знищення, асиміляції української мови на українських землях, захоплених іншими державами, тривали…  376 років!

Тож сьогодні Державність Української мови — гарант збереження ідентичності, існування і розвитку української нації, консолідуючий чинник єдності України.

7. Громадянськість суспільства. Згідно з міжнародними оцінками, громадянське суспільство в Україні залишається неконсолідованим до цього часу, хоча деякі позитивні зміни таки є. Революція Гідності дала нові можливості для розвитку громадянського суспільства та поглиблення демократії в Україні. Але лише 26 лютого 2016 року Президентом Петром Порошенком було підписано відповідний Указ “Про сприяння розвитку громадянського суспільства”. Проте, на жаль, підписання указу не забезпечує його виконання в державі, особливо за відсутності активності її громадян.

Наукові дослідження беззаперечно довели, що для дієвих позитивних зрушень у державі достатньо активних дій лише біля шести відсотків громадян. Сьогодні в Україні нема й стільки. Нагальне завдання сьогодення — через відповідні заходи та пропаганду, роботу з людьми розширювати коло активного електорату, переконувати людей, що лише від них самих залежить їх майбутнє, тобто майбутнє їх дітей, рідних, друзів. Усіх тих, хто живе в нашій державі. Тільки через активну участь в суспільних процесах, в громадських об’єднаннях у людини формуються відповідні цінності, тип поведінки щодо необхідності участі у громадському житті. Саме страшне сьогодні — байдужість мас. Не можна зупинятися на досягнутому. Зупинка означає невідворотну втрату досягнутих перемог демократії.

Поряд із внутрішніми факторами, як то низький рівень громадянської активності та організаційної спроможності організацій громадянського суспільства, зовнішнім обмеженням для розвитку громадянського суспільства є недостатньо сприятливе законодавче середовище. Змінити його — завдання майбутніх законодавців.

8. Патріотичність, освіченість, конкурентоспроможність Молоді. Молодь — це майбутнє держави. Побудувати щасливе майбутнє нашої держави дуже просто. Для цього треба відповідним чином виховати хоч би одне покоління нашої молоді. Але — без виключення всіх її представників. В реалії це не можливо. Але поступово виховувати усе більше і більше справжніх патріотів України цілком реально. Лише за умови відповідного виховання молоді у дусі любові до людей, патріотичного ставлення до своєї батьківщини, зберігання народних традицій у найширшому їх контексті та пошані до них, дбайливого відношення до навколишнього середовища, непідкупності та безкомпромісності у боротьбі за світле майбутнє своєї батьківщини побудувати таке майбутнє цілком можливо.

Вже сьогодні беззаперечно те, що молодь України має величезний потенціал для розвитку у різних напрямках діяльності всесвітнього суспільства та цілком конкурентоспроможне на світовому рівні. Прикладів цьому безліч. Але сьогоднішні реалії в Україні штовхають молодих та талановитих спеціалістів полишати свою батьківщину та шукати  продуктивного використання своїх можливостей у інших країнах. Там, де забезпечено дійсно сприятливі умови для подальшої творчості та отримується відповідна матеріальна винагорода. Зробити такі умови в Україні — підготувати відповідне підґрунтя для подальшого стрімкого розвитку нашої економіки.

9. Здоров’я, збереженість середовища. Здоров’я — саме коштовне, що є у кожної людини. Ніщо не може порівнятися з його наявністю. Так само, як ніщо — ні статки, ні влада – не може замінити його, коли воно відсутнє. Побудова державної системи справжнього захисту здоров’я громадян нашої країни — одне з перших найважливіших та головних завдань дієвого майбутнього керівництва держави.

Багато у чому наше здоров’я пов’язане з навколишнім середовищем. Не секрет, що з роками здоров’я українських дітей гіршає з самого дня народження. Тобто ще в утробі матерів діти отримують ззовні багато шкідливих для організму людей речовин. І навіть материнські захисні системи організму не можуть цьому зашкодити! Треба НЕГАЙНО починати безкомпромісну боротьбу за чисте довкілля. Ця боротьба вже почалась у найбільш культурних та розвинутих країнах світу. Подальше нехтування вимогами захисту навколишнього середовища призведе до екологічної катастрофи загальносвітового масштабу. І тоді не потрібно буде ядерної війни для винищення людства. Підтримувати УСІ заходи щодо захисту природи, ким би вони не започатковувалися — обов’язок кожного справжнього патріота своєї країни.

10. Націо-культурність соціопростору. Це поняття в країні будують, розробляють та підтримують громадські об’єднання та організації, для існування яких необхідно створити на державному рівні відповідні сприятливі умови функціонування. Піднімати культуру народу на вищий рівень, забезпечувати позитивні соціальні зміни заради розвитку територіальних громад через впровадження ефективних громадських ініціатив, розвиток соціального капіталу громад та здійснення соціальної роботи з дітьми та молоддю, участь громадян у процесах прийняття рішень та у вирішенні місцевих проблем, участь у виробленні місцевої публічної політики — ось головні завдання громадських організацій та об’єднань в усіх регіонах України. Особлива увага держави повинна бути спрямована на підтримку вже існуючих та створюваних громадських молодіжних організацій. Бо саме вони є найкращими, найактивнішими та дієвими виховниками та провідниками нової, вищої культури нації. Головна спільна мета нових молодіжних об’єднань – національно-культурне відродження, формування нової еліти молодої Української держави.

Для початку треба на місцях створювати нові громадські організації та працювати для своєї цільової групи та громади. Усе починається з малого.

11. Людиноцентричність, українськість, відповідальність влади. Саме людина повинна бути в епіцентрі влади, котра працює на благо та добробут своєї держави. Бо людина і є тим самим головним об’єктом, заради якого будується влада. Благо українського народу, нації — першочергова мета державної влади. Вона повинна домогтися якісних змін щодо політичних пріоритетів держави, визнаючи головний принцип україно-людиноцентризму, як гарантію збереження і розвитку України. А виховання й освіченість нації — головною стратегічною реформою країни. Тобто те, що було відсутнє у стратегічних планах до цього часу. Саме на досягнення цієї мети і повинна спрямовуватися її діяльність за ухваленими попередньо планами розвитку. Планами, котрі так і не були до цього часу розроблені та розглянуті за всі роки “незалежності”. Кожен новий кабінет міністрів повинен оприлюднювати перед початком своєї діяльності чіткий та конкретний за своєю спрямованістю план дій та означати терміни його виконання. Після кожного етапу роботи чиновники неодмінно повинні в повному обсязі складати звіти про проведену роботу та її РЕЗУЛЬТАТИ.

 

12. Деолігархізованість економіки і політики. (Демонополізація). Ні для кого в Україні сьогодні немає сумнівів, що країною володіють олігархічні клани, котрі грабують Україну по черзі чи поза чергою, коли мають можливість усунути від державного корита своїх конкурентів. Відбувається це шляхом підтасовування результатів виборів чи організації протестних акцій. Але суть грабіжницької політики наступного кабінету та президента від цього не змінюється. Порівняно невелика частина величезної кількості грошей, нахабно вкрадених у пересічних громадян України, іде на підкуп… цих самих громадян. Щоб у подальшому за їх мовчазної згоди знов та знов красти з бюджету та ставити свій бізнес вище державних інтересів, а часом — прямо зраджуючи їх.

Незалежної, вільної економіки сьогодні не існує. Уся вона поділена між олігархічними об’єднаннями, які конкурують поміж собою (але у відповідних рамках!). Коли виникає загроза загалом олігархії — вони швиденько об’єднуються. При такому стані справ ніякої мови про “чесну конкуренцію” та послаблення податкового тиску для малого та середнього бізнесу і бути не може. Прибутковий середній бізнес поступово відкрито чи приховано захоплюється олігархами (рейдерство, на котре нема закону та від якого нема захисту, якщо не маєш “даху” у провладних структурах), не особливо дохідний — животіє на грані банкрутства. Розвиток економіки у таких умовах  відсутній. Лише за умови жорсткої політики керівництва країни у подальшому можна буде щось реально змінити.

Але це відбудеться не раніше, ніж народ сам не почне жорстко контролювати процеси виборів та почне створювати та підтримувати дійсно свої, народні партії. Котрі, у свою чергу, поставлять при владі дійсно народних обранців. Бо політику країни треба робити реальним народним обранцям, а не ставленикам олігархічних кланів. Політичну систему, котра сьогодні панує в Україні, треба “деолігархізувати” за найактивнішої участі громадянського суспільства. Рішуче припинити монополію олігархату на політичне та економічне життя країни. Бо саме  олігархат є головним гальмом української нації на шляху до єдності, справедливості, прогресу, громадянськості та справжнього патріотизму.

 

13. Деокупаційність інформації. Не є секретом, що зараз іде справжня інформаційна війна проти України. Вона спрямована на створення з українців інертної, денаціоналізованої, аполітичної маси, байдужої до подальшої долі їх країни. Саме з цією метою постійно триває окупація інформаційного простору України матеріалами антидержавного, протиукраїнського характеру — наявними чи прихованими мас-медіа з Росії та таких, що засновані та працюють на теренах України на російські гроші. Те, що трапилось на сході України, не в останню чергу пов’язане з активною антиукраїнською пропагандою, розв’язаною та фінансованою російською державою. Пропаганда, яка не отримала відповідної негативної оцінки та відсічі на державному рівні. Боротьба з цим явищем до цього часу не набула відповідної підтримки, керівництва та фінансування з боку держави. Чи то за причини зради національних інтересів українськими чиновниками відповідних установ, чи простого нехтування такими важливими напрямками забезпечення безпеки держави, як інформаційно-пропагандистські.

Лише зрадники української державності не бажають бачити та розуміти, що найбільш важливою  сферою та напрямком боротьби сьогодення стала боротьба за душі людей, їхній світогляд та свідомість, за ідеали українця. Припинити інформаційну окупацію України, дати їй відсіч — завдання, яке треба вирішувати негайно!

 

14. Деколонізаційність світоглядності. Світогляд українців досі не позбувся величезного “колонізаційного” нашарування. Це те, що часом ми навіть не помічаємо, і що вводилося до свідомості поколінь українців поволі і ненав’язливо, як отрута, котра вбиває повільно. Це — відчуття другосортності українського суспільства, мови, історії, культури та багато чого іншого, що має нація у своєму історичному багажі. Причому багато з того, що має наша нація, навіть краще, ніж у сусідньої, котра навмисно дешево оцінює те, що має Україна. А потім привласнює собі та стверджує, що мала це споконвічно. Треба рішуче відмовлятися від подібних оцінок своєї нації та починати дійсно поважати не тільки себе, але усе те, що пов’язано з історією рідної землі, та відповідними чином цінити все те, що ми маємо. Без відповідної високої оцінки всього свого не можна змінити принизливу колонізаційність свідомості. Ми — не колонія Москви. А Москва для нас — вже давно не метрополія! Тож досить її принизливо та підлабузницькі хвалити. І так само — усе закордонне. Те, що воно закордонне, не є неодмінною ознакою “кращого”. Треба реально дивитися на все та відповідним чином оцінювати. “Учитесь, чужому навчайтесь, та свого не цурайтесь!” – заповів нам великий Шевченко.

 

15. Націосвідомість, загальнолюдскість. Особистості. Піднімати національну свідомість на вищий щабель неодмінна умова зростання нації. Лише розуміючи та підтримуючи загальну мету, можна дійсно готувати та здобувати перемогу на національному рівні. Усвідомлювати свою особливість, і в той же час розуміти, що український народ є частиною великого загалу народів світу. Кожний народ має особистості, творчість та діяльність яких належать не лише своєму народові, а і усьому світові. В Україні це Шевченко, Леонтович, Бортнянський, Сковорода та багато інших діячів української культури. Треба навчитися пишатися постатями своїх великих земляків. Тоді їх буде ще більше у майбутньому. Добрі рослини ростуть на благодатному ґрунті.

 

16. Європейськість цивілізаційного вибору. “Україна — це Європа!”. Гасло це – не просто гасло, а констатація беззаперечного факту. І для його підтвердження не треба шукати фактів. Проте наш вибір — Європа — ще не означає, що ми автоматично почали до неї відноситися. Нації багато ще треба над собою працювати, ніж можна буде впевнено стверджувати, що ми дійсно вже в Європі. Перше, що треба подолати — це ту спадщину, котра залишилася у нас в головах після життя у “непорушному” СРСР. У першу чергу це стосується тих, хто пам’ятає ті часи та часто-густо згадує, яке “гарне” було тоді життя. На щастя, нове покоління не відчуло на собі того ладу, що розбещував “радянську людину”. Але справжнього виховання це покоління сьогодні теж не завжди отримує. А як каже прислів’я, “святе місце порожнім не буває”! Надати усім наступним поколінням відповідне виховання (виховання, а не освіту!) – найважливіше питання побудови європейського майбутнього нашої держави. Лише тоді, коли нові покоління українців будуть відповідним чином себе поводити всюди, де б вони не знаходилися –  ми зможемо сказати, що ми у Європі.

 

17. Євроатлантичність безпеки Нації і держави (прагнення до стандартів). Народ України до певного часу не відчував небезпеки та сподівався на міжнародні домовленості щодо недоторканості своєї території. Вважалося, що Україна буде такою собі Фінляндією на півдні. Проте після нахабної анексії Криму Росією стало цілком зрозуміло, що ціна Будапештського меморандуму — це ціна того паперу, на якому його було надруковано. Виконувати свої зобов’язання ніхто з підписантів цього міжнародного договору не побажав. Україна опинилася сам на сам з знахабнілим агресором. Ось тоді згадали про НАТО, до якого нікого в Україні особливо до того не тягнуло. Умови змінилися, і усі збагнули, що лише участь у міцному блоці може бути гарантом державної безпеки. Тепер Росія, котра захопила Крим, аби його не отримало під свої бази НАТО, має небезпеку отримати такі самі бази під Харковом. Останні соціологічні опитування громадян свідчать, що українці докорінно передивились свої попередні погляди, і переважною більшістю підтримують вступ своєї країни до НАТО.  І в цьому їм також “допомогла” “братня” Росія. Рух неприєднання у душах людей вже не отримує підтримки. І народ України бажає жити за європейськими стандартами, у тому числі оборонними. Проти агресора можна ефективно боротися лише спільними зусиллями. Зусиллями усієї Європи. Краще — усього світу.